|
Напівсліпі очі ведуть на запах хвої,
В якім я розчинюсь мерцем.
Бліде сяйво, на блідій шкірі.
Місяць-серп, пусти назовню мою кров.
Мотузка ріже шию, і тріск гілля з кістками
Прорізаєтся луною.
Темрява в очах, під кронами
Злилась із темрявою ночі.
Я німий і нерухомий,
Це місце стане моїм домом.
Я буду блукати тут вічно,
У криках птахів, в похмурих деревах.
Що гойдають вітри, разом з моїм тілом,
Безглуздим, що жило даремно.
Мій шлях безлюдний і темний,
В тонелях гілок, схилених над головою.
Я живу лиш вночі, тільки сюди я можу піти.
Де біжать холодні жили природи,
Що переростають в артерії, і тягнуться далі.
В яких я хотів би потонути,
Частиною яких хотів би стати.
І опанувати цю рівновагу, сталість.
Покінчити зі всім...
Я той, кого не існувало.
Чужий, заблуклий, застряглий.
Все що було - ілюзія і сон
Що має стати вічним й непорушним.
Я чекав нагоди щоб покинути в'язницю
Страждань з розчаруванням.
|
|
Я - розкладаюсь. Сховавшись від
світу, що гидкий і ворожий.
Розбитий, порожній.
Спогади не дають мені покою
І вспливають крізь роки.
Тисячі прокльонів щодня,
В думках і в голос.
Біосміття навколо.
Отруївше життя, зробивше це місце тюрмою.
Бездопомжне і жалюгідне тіло...
Мені набридло...
Суцільна фобія і нервовість, я не здатен жити.
Чи здатен я взагалі хоч на щось?
Я загубився ще в початку шляху.
І чи вистачить вистачить в мене сміливості перервати це житя?
Я не можу терпіти багатьох речей,
Не можу бути в них впевненим.
Але одна з них - і сам я.
Я привид, тінь,
Ніщо, немаюче нічого.
Відчуваю себе зламаним і безсильним,
Потонувшим в вічному негативі і несприйнятті речей що мене оточують.
І людей яких важко вважати людьми. Або саме це і є істинне обличчя і сутність людства?
Тоді чому я відчуваю до них таку відразу?
Я абсолютно зайвий. Або вони.
Та чи здатен я щось запорадити?
Окрім ізолювати себе від так званого "соціуму".
Або вбити себе...
|
|
Буття протікаюче безслідно,
Дратуючі хвилини, огидне світло
Дню що зміняє ніч -
Ми знов віч на віч.
Всесвіт, холодний й невідомий
Відвергне те, що було мною.
Сутність що промайнула,
Я протяг, подих якого мандрує.
Поруч з тобою -
В нім не пізнати нікого.
Початок - помилка.
Нічого належного, жодного бога.
Я не можу формулювати свої думки, не можу робити нічого.
Мене нудить від всього за що я намагаюся примусити себе взятись.
Мене не існує. Мені важко взагалі бути. Ночі безсонні, і зливаються з ранком.
Я бридкий самому собі. Слова що приходять - скверні, (і часто стосуються саме мене.)
Мені важко називати мої плани планами, якщо вони і з'являються - це лише віддалені думки, щось схоже на майнувше бажання в голові, які скоріше за все закінчуються нічим.
Я не хочу жити в цей момент, і не бачу ні в чому нічого.
Примара в кайданах апатії крізь час
Минаючий безслідно й безплідно, жоден шанс
Зірвати ланцюг незвязних думок.
Депресії, без краю, без меж.
Не можу більше йти
Шляхом поросших терном стеж.
|